Журналістка окупованого Мелітополя Світлана Залізецька: «Сам факт, що ти журналіст – це пряма загроза для окупантів і тому вони нас переслідують»
Світлана Залізецька, українська журналістка з Мелітополя Запорізької області, вже більше двох років продовжує писати про життя окупованого російськими агресорами міста. Навіть на підконтрольній Україні території вона живе під постійним тиском російських агресорів, які продовжують погрожувати їй, її сім’ї і колегам. Всупереч цьому вона продовжує доносити інформацію про життя на окупованих територіях. Каже, якщо припинить це робити, зрадить своїх колег, тож продовжує це робити заради них. Про роботу під час окупації, терор російських окупантів і виклики, з якими журналісти окупованих територій стикаються зараз, ми поговорили зі Світланою.
– Світлано, до початку повномасштабного вторгнення Ви були редакторкою РІА Мелітополь і працювали в Мелітополі до вторгнення Росії в Україну. Як ви працювали до окупації?
– Мабуть, за місяць до початку повномасштабної війни буквально всі в редакції кожного дня вже задавали питання, чи буде війна, чи захоплять нас. Втім, працювали стандартно. Єдине, ми помітили, що з’явилося дуже багато повідомлень про продаж нерухомості, ми це показували і нас ще більше тривожило. Це була така реакція локального бізнесу на загрозу, яка відчувалася і обговорювалася. А за тиждень-два до повномасштабного вторгнення нас почали дуже ддосити. Вже у перші дні вторгнення це були просто нескінченні планомірні атаки на сайт. Інші сайти теж мали DDoS-атаки, окупанти одразу намагалися зробити все, щоб ми не могли працювати і передавати інформацію про те, що відбувається.
– Як ви справлялися?
– Коли нас почали атакувати, майже весь контент ми перевели у соцмережі. До того ж, у перші дні окупації російські загарбники захопили все: телевежу, провайдерів, телекомунікаційні компанії. Не було зв’язку, і щоб хоч щось потрапляло до читача, ми все публікували в телеграм-каналі РІА ‘Мелітополь’. До моменту, як окупанти зламали і вкрали наш телеграм-канал (у серпні 2023 року, – авт.), у нас було 80 тисяч підписників.
Це велика кількість для нашого регіону. На момент окупації ми закрили тільки рекламний відділ, працювали з дому, особисто я ходила на мітинги. Пам’ятаю, як я приходила на спортивний майданчик, лізла на драбину, щоб піймати інтернет, і відправляла контент на публікацію після того, як пішки ходила на мітинги, поки окупанти не почали заарештовувати учасників ходи та відвозити у автозаках за місто.
А ще ми зрозуміли, що в регіоні були підготовлені сплячі пропагандистські телеграм-канали, які почали працювати одразу після окупації: тільки у Мелітополі ми нарахували їх більше 100. Всі вони й досі активні і займаються поширенням дуже потужної пропаганди. Зараз я можу сказати, що недооцінила ворога. Коли мелітопольці виходили на мітинги, окупанти слідкували за нами, снайпери стояли на дахах, навіть на даху церкви, потім в місто завезли росгвардійців, які теж раптово були всюди, і навіть тоді ми не уявляли, наскільки ворог жорстокий. Люди все одно йшли на мітинги, кричали ‘Мелітополь – це Україна!’, нам всім це допомагало триматися.
– Ви підтримували контакт з іншими медіа?
– Всі великі медіа Мелітополя припинили роботу одразу після початку окупації. Частина просто не могла працювати, бо їх захопили, наприклад, телерадіокомпанії. Газети, звісно, не друкували. Були невеликі телеграм-канали, які продовжували писати. По суті, ми залишалися єдиним з найбільших медіа в місті, яке продовжило працювати.
– Ви розповідали, що були змушені передати паролі та доступ до свого медіа російським окупантам. Як це сталося?
– Це складна історія. Якщо коротко: коли на нас почалися DDoS-атаки у перші дні окупації, я звернулася до зовнішніх українських фахівців, яким віддала паролі і доступ до нашого сайту. Тому на ситуацію не впливала. Хоча коли окупанти взяли в заручники мого батька, то вимагали від мене і це також.
Я тоді вже виїхала з міста. Але окупанти мене шукали. Наприклад, тільки вдома у моїх батьків було чотири обшуки. Мама розповідала, що вони рилися в усіх фото, розпитували про особисте життя, переривали одежу, мої сукні, казали, що «неправильно виховали» доньку. З редакції також винесли все обладнання і навіть меблі. Окупанти просто вибили там двері, зайшли і все винесли. Мій 75-річний батько став предметом шантажу. Представники російського ФСБ телефонували мені і казали: ми відпустимо твого батька, якщо ти повернешся. Я казала, що не повернуся. Знаєте, я взагалі тоді ще не до кінця розуміла, що вони – нелюди. Пам’ятаю, як співробітник ФСБ тиснув на мене якимись лекціями по історії, питаннями: як Ви можете покинути свого батька? Вони робили все, аби я повернулася і виконала всі їх умови.
Три дні батько провів в камері ізолятора тимчасового утримання, де навіть вікна не було. В результаті, окупанти висунули вимогу, що випустять батька, якщо я відмовлюсь від роботи на сайті РІА ‘Мелітополь’. Я написала допис у соцмережах, що більше не працюю на сайті РІА ‘Мелітополь’, але уточнила, що наш сайт залишається на підконтрольній Україні території. І вони відпустили тата. Він потім потрапив до лікарні з запаленням нирок. Мої батьки не справляються, часто потрапляють у лікарні.
– Вам вдалося врятуватися з Мелітополя під час окупації міста. З якими викликами стикаєтесь Ви та Ваші колеги зараз?
– Я взагалі не думала, що мені щось загрожує, до поїздки до Галини Данильченко (колаборантка, представниця окупаційної влади Мелітополя, – авт.). Мене повезли на зустріч до неї 11 березня 2022 року, того ж дня, як захопили у полон мера Мелітополя Івана Федорова. Данильченко зустріла мене приязно і розповідала, що їй скоро запропонують роботу і вона погодиться, радила і мені це зробити. Казала, що все буде добре, що мене чекає ‘слава до самої Москви’, що це буде дуже престижно, я буду на особливому рахунку у них. Я не погоджувалася. Мене відпустили через кілька годин, сказали, щоб я чекала на зустріч з комендантом. Я вже знала, що мера взяли у полон саме у коменданта, тому вирішила, що і мене, скоріш за все, чекає те саме. Зателефонувала чоловікові, який воював, і він сказав негайно виїжджати з міста. Їхала під прикриттям, під виглядом лікарки, з чужими документами, бо моє ім’я вже було у списках тих, кого б не випустили.
Зараз я продовжую працювати журналісткою. Живу в постійних погрозах від російських агресорів. Окупанти погрожують публічно і особисто: мені, моїм рідним, колегам. Ще вони думають, що в Мелітополі залишилися адміністратори РІА ‘Мелітополь’, хоча це не так. Найголовніше, що вони відстежують журналістів, які навіть давно не працюють. Через це багато журналістів просто припинили працювати, бо в професійному ключі це їх зламало і вони відмовляються працювати за фахом навіть після виїзду на підконтрольну Україні територію.
– Чи можете Ви сказати, чи намагаються окупанти маніпулювати журналістами, щоб вони працювали на них, і як вони це роблять? Як Ви думаєте, навіщо окупанти змушують журналістів на них працювати?
– На початку окупації у них були списки журналістів, активістів, відомих людей. Їм тоді потрібні були лідери думок, які б сказали: ‘Ми – Росія, йдіть за нами’ і люди б пішли. Ті журналісти, яких викликали окупанти і колаборанти, відмовлялися це робити, і їх до певного моменту не чіпали на умовах, що вони просто не будуть працювати. Я вже після від’їзду постійно казала: вам треба виїжджати, допомагала виїжджати тим, хто погоджувався. На жаль, не всі колеги погодилися. Їх не чіпали і вони думали, що так і буде. А потім окупанти просто почали брати в полон, викрадати всіх, хто навіть колись був журналістом. Думаю, що сам факт, що ти журналіст – це пряма загроза для окупантів і тому вони їх переслідують. І роблять це для того, щоб інші боялися зробити крок, або краще прийшли здалися і працювали на російських окупантів. Окупанти все ще бояться нас.
Єдине, як можна зарадити цій небезпеці: виїжджати. Поки хтось з журналістів ще там, з нашого боку допомога майже неможлива, бо окупанти відслідковують все. Втім дотепер окупанти намагаються і підкупити: все ще пропонують переходити на їх бік, обіцяють зарплату. Тиснуть, що у них буде краще.
– Зараз у російських ув’язненнях багато журналістів, деякі з яких Ваші колеги. Чи маєте Ви уявлення про становище цих журналістів?
– Вже багато місяців я намагаюся з’ясувати, де знаходиться захоплений у полон адміністратор телеграм-каналу РІА ‘Мелітополь’ Георгій Левченко. Ми знали лише про те, де перебував Георгій через місяць після захоплення – це була камера ізолятора тимчасового утримання, де тримали і мого тата. Ми впізнали це місце по відео, яке розповсюдили окупанти. Де він зараз, невідомо. На офіційні листи адвоката надходять тільки відповіді, що «він нікуди не пропав, тримається під вартою», але де, невідомо.
Ми вже майже дев’ять місяців не знаємо, де знаходиться Анастасія Глуховська, журналістка, яка звільнилася з РІА ‘Мелітополь’ на початку вторгнення, але її все одно захопили в полон. Взагалі нічого не знаю про Ірину Левченко, журналістку на пенсії, яку окупанти забрали в полон прямо посеред вулиці.
– Як окупація деяких територій України впливає на роботу та місію журналістів, які працюють в Україні? Чи вдається їм говорити до своєї аудиторії, навіть на окупованій території?
– Я ніколи не думала, що журналістика може бути настільки ризикованою професією. Що вона настільки стане ризикованою. На нас почали полювати ще до того, як захопили. Новини про окуповані території – окремий виклик. Дуже важко знайти журналіста по темі окупації, який би був і в контексті, і витримував цю роботу. Коли ти пишеш про те, що відбувається в окупації, ти ніби потрапляєш у перевернуту реальність. Це кожного дня психічне навантаження. Крім того, журналіст перетворився на психолога. Людям в окупації, хто чекає на Україну, треба з кимось говорити. Бо на окупованій території це небезпечно, ти не знаєш, з ким ти говориш і чим це може завершитися. А ще стало особливо зрозумілим, що кожне слово тепер справді може вбити. Важко спілкуватися і з переселенцями з окупованих територій: люди бояться говорити, хочуть, щоб про них не знали, чекають біди. Інтерв’ю з людьми, які пройшли там через полон, пропускаються через себе, і ти не можеш потім з ним жити. Але якщо перестаєш це робити, то відчуваєш, ніби кинула цих людей, зрадила їх. Тож заради них потрібно робити це і далі. Хоча говорити до своєї аудиторії на окупованій території стало дуже небезпечно. Адже український контент заборонений і окупанти шукають його під час перевірки телефонів на блокпостах і при обшуках.
– Дякуємо, Світлано, за це інтерв’ю. На закінчення, що для Вас особисто означає свобода преси?
– Це можливість вільно писати про те, що відбувається, без ризику, що тебе посадять на підвал або заберуть в полон. Це означає, що можна писати правду і тебе не вб’ють, а твоїх близьких не посадять. Коли ти можеш писати українською мовою, яка на окупантів діє, як свята вода на чорта. Коли вільно обираєш жовто-блакитний колір, який зводить агресорів з розуму. Це все є свобода.
Дякуємо Наталії Виговській, медіаекспертці ІМІ, за допомогу у записі цієї розмови.
