“Кожна моя передача може виявитися останньою”
Сергій Пархоменко – ветеран російської журналістики і ведучий щотижневого ток-шоу на “Ехо Москви”. Він також авторитетний політичний оглядач, відомий своїм громадянським активізмом у боротьбі з фальсифікаціями на виборах. У своєму інтерв’ю для EUvsDisinfo він розмірковує про тривалу кампанію російської влади проти громадянської активності і про надзвичайні труднощі журналістської діяльності в сьогоднішній Росії.
Як журналіст і редактор ви уважно стежили за розвитком ЗМІ в Росії протягом останніх 30 років. Які основні тенденції ви спостерігали за цей період?
Я б сказав, що найголовніший тренд полягає в тому, що російська влада намагається повністю взяти під контроль ЗМІ в країні і створює ситуацію, в якій держава є єдиним джерелом життя для медіа в Росії. З їхнього погляду необхідно повністю знищити ринок медіа, позбавити ЗМІ будь-якої економічної основи для незалежного існування. Саме тому держава намагається керувати ринком дистрибуції та ринком реклами, оскільки це два основні джерела прибутків для будь-якої медійної структури.
Ну, а тепер, оскільки медіа дедалі більше переміщується в інтернет, держава намагається контролювати інтернет як комунікаційне середовище і створити ситуацію, в якій єдиною можливістю для існування ЗМІ був би контракт із державою, коли держава замовляла б їм ту чи іншу роботу, ту чи іншу тему.
Це відбувається вже протягом багатьох років у регіонах Росії, коли місцеві ЗМІ, всі до одного, існують тільки завдяки тому, що у них є так званий договір про інформаційне обслуговування з регіональною владою: або з адміністрацією губернатора, або з адміністрацією великого міста, якщо йдеться про столиці якогось регіону. Вони отримують гроші з бюджету цього регіону та перебувають у повному підпорядкуванні місцевої влади. Це ЗМІ, які не обов’язково належать державі, але вони існують за рахунок доходів, які отримують з місцевого державного бюджету.
Ось це – ідеальна схема з погляду Путіна і з погляду сьогоднішнього російського режиму. Вони намагаються зробити цю схему тотальною, щоб ЗМІ існували лише за рахунок того, що вони мають якісь взаємини з державою. Журналісти намагаються цьому протистояти, намагаються зберегти незалежність, намагаються зберегти можливість створювати вільні видання, самостійні, які не залежать від держави, мають власні джерела фінансування та власну економічну самостійність.
Власне, ця боротьба і є, на мій погляд, головною проблемою в російській медійній сфері протягом останніх 30 років. Я сказав би не так: протягом останніх 20 років. Тому що все це почалося із 2000 року, з того моменту, коли було зруйновано компанію “Медіа-Мост”, на той момент найбільший російський медійний холдинг.
Закон про “іноземних агентів” лише посилив цю боротьбу, він сильно вдарив по незалежних ЗМІ та окремих журналістах. Як саме впливає цей закон на російські ЗМІ, і чого очікувати в найближчому майбутньому?
Цей закон призначений для того, щоб позбавити російські ЗМІ та журналістів тих прав, які у них існують і які начебто гарантовані законами та Конституцією. Справа в тому, що цей закон організований таким чином, що він ніби діє поверх інших законів. Людина має громадянські права, наприклад, має право на недоторканність особистого життя, таємницю листування, недоторканність житла, дотримання банківської таємниці тощо.
Закон про “іноземних агентів” анулює ці права. Цей закон створює ситуацію, в якій людина, оголошена “іноземним агентом”, втрачає всі ці права. Вона повинна безперервно звітувати про кожен свій крок, у неї з’являються обмеження на певні види та сфери діяльності, іноді навіть обмеження свободи пересування.
Отже, цей закон руйнує систему прав ЗМІ як звичайних комерційних підприємств і систему гарантій і громадянських прав, якими зазвичай користуються громадяни Росії. Він був створений, по суті, як інструмент репресій. Більше ні на що він не потрібний.
Багато російських журналістів залишили країну за останній рік. Сьогодні цілі редакції працюють за межами Росії. У довгостроковій перспективі, чи зможуть ці ЗМІ у вигнанні й надалі пропонувати якісну та актуальну інформацію для російської аудиторії?
Ми знаємо, що преса у вигнанні працювала в Росії наприкінці ХІХ століття та на початку ХХ століття. Зараз ситуація зовсім інша, і я не знаю, чи зможуть ЗМІ довго та успішно існувати в таких умовах. Може, через кілька місяців або кілька років виявиться, що робота цих видань у таких умовах неможлива, бо вони відірвані від свого читача та від свого мовного середовища. Або виявиться, що ЗМІ можуть існувати і в такому віддаленому форматі завдяки можливостям інтернету. Це ще доведеться побачити.
У вас вже багато років щотижневе шоу на “Ехо Москви”, в якому ви можете вільно висловлювати свою думку. Як ви гадаєте, чи зможуть такі “острівці” свободи слова існувати й надалі в Росії? Як ви особисто бачите своє журналістське майбутнє в Росії?
Цього я теж не знаю. Вже багато років ми існуємо в умовах, коли кожна моя передача, що виходить у п’ятницю, о 09:00 вечора, може виявитися останньою. Я до цього так і відношуся, що, можливо, наступної передачі не буде.
І щоразу, коли я прощаюся зі слухачами, я кажу: “сподіваюся, ми зустрінемося з вами наступної п’ятниці о 09:00 вечора”. Ну, я справді сподіваюся. Але, може, якось мені повідомлять про те, що передача закрита, а радіо отримало, так би мовити, інший профіль, у нього тепер інші інтереси і моїх послуг більше не потребують.
Я не знаю скільки проіснує “Ехо Москви” та інші такі “острівці свободи”, як ви їх назвали. Це дійсно окремі ЗМІ, які досі можуть існувати в Росії, такі як телеканал “Дощ” або “Нова газета” і, можливо, ще якась невелика кількість видань.
Але все це набуває інших форм, пов’язаних з інтернетом. І сьогодні в інтернеті ми бачимо досить велику кількість нових, досить мобільних, досить енергійних ЗМІ, які займаються журналістськими розслідуваннями. І вони поки що можуть існувати. Але вони досі існували з тим, що журналісти перебували всередині Росії. Але сьогодні все більше і більше з них змушені залишати Росію. І ось тут ми приходимо до нашого попереднього питання: я не знаю, чи зможуть ці журналісти та ці ЗМІ існувати в таких умовах довгий час. Побачимо.
Щодо прогнозу на мою власну долю: можливо, мені теж доведеться стати журналістом, чия робота поширюється виключно в онлайні. Я роблю ставку на YouTube. Мені здається, що перспектива існує саме там, що можна спробувати створити спільноту своїх слухачів та глядачів навколо власного каналу YouTube. Чи вийде це в мене, я не знаю.
Логотип радіостанції “Ехо Москви”.
Як працювати в подібних умовах, особливо із психологічної точки зору, не знаючи, що буде завтра? Окремим журналістам і ЗМІ, які мають, як і всі бізнеси, мати чіткий план розвитку?
Психологічно це дуже складно. Це вимагає додаткової напруги та створює ситуацію, коли можливе лише короткострокове планування, коли ти не можеш нічого розрахувати на довгий час уперед. На жаль, такими є сьогодні умови роботи російського журналіста. Змінити це журналіст не може. Це ті обставини, які йому запропоновано навколишнім політичним середовищем. Ось ми і працюємо, як можемо, у цьому навколишньому політичному середовищі.
Крім журналістики, ви також відомі своєю громадянською активністю, у тому числі своєю роллю в організації протестів у 2011 та 2012 роках проти фальсифікацій на виборах. Цього року теж були вибори до Держдуми, але ніхто не вийшов на вулицю. Що трапилося?
Те, що ми нічого не побачили цього року, це не раптова подія, а закономірний результат тієї еволюції, яка тривала саме із 2011 і 2012 років. Російська влада тоді була дуже налякана цими протестами і з того часу доклала великих зусиль для того, щоб унеможливити таку протестну активність. Це було зроблено на рівні законодавства.
З того часу з’явилося багато законів, і не лише закон про “іноземних агентів”, а й закони, які досить жорстко обмежили дії різного роду НДО і які вкрай утруднили збір донaтів і пожертвувань, краудфандинг, необхідний для різного роду громадських проектів. Справу посилили також закони, які сильно розв’язали руки різноманітним каральним органам. Цим структурам стало набагато простіше здійснювати стеження за людьми, чинити тиск, залякування тощо. Не треба забувати і про закони, які сильно ускладнили комунікацію, дозволивши блокувати сайти на позасудовій основі просто довільним рішенням різних силових органів.
Крім того, існує розповсюджена практика тиску та залякування. Велику кількість людей за цей час було затримано: хтось із них провів певний час під адміністративним арештом; хтось – 10 днів, хтось – 20, хтось – 50, хтось – кілька місяців, хтось – кілька років. Широко застосовується система домашніх арештів, обмеження так званих окремих видів діяльності, коли за судовим рішенням людині забороняють користуватися різного роду комунікаційними засобами аж до мобільного телефону, виходити в інтернет, спілкуватися з людьми або залишати свою квартиру.
Ну, і, нарешті, людей б’ють під час різного роду протестних акцій. Такого не було ні 2011 року, ні 2012-го. А тепер це звичайна ситуація. За цей час з’явилася Pосгвардія, яка має дуже широкі повноваження і реально лупцює людей на вулицях. Тож люди залякані, люди деморалізовані, багато хто зневірився. І тому така пряма протестна активність у Росії по суті припинилася, влада протидіяла цьому дуже жорсткими методами. І вони досягли свого результату.
