ЖІНКИ НА ВІЙНІ

Лауреатка Нобелівської премії, білоруська письменниця Світлана Алексієвич випустила книгу «У війни не жіноче обличчя» у 1985 році. В той час збірку спогадів жінок, що воювали в лавах Червоної армії у Другій світовій війні, було цензуровано: радянська влада бажала показувати звитяжну, а не брудну сторону війни.

Проте війна брудна й жорстока. І та війна, що точиться зараз в Україні, також не виняток. Її обличчя може бути не жіночим, проте жінки до неї залучені й змушені долати її наслідки та мати справу з брехнею, що її оточує. По обидва боки: і в Україні, і у Росії.

У своєму телевізійному зверненні 24 лютого, з якого почалося відкрите вторгнення в Україну, Путін вдався до брехливої новомови і намагався виправдати війну, не називаючи її війною (що Кремль робив вже й раніше) та спираючись на відомий кремлівський дезінформаційний план гри. Однак виникає доречне запитання: якщо це не війна – тоді:

• Чому на цей момент вже 2 мільйони біженців виїхали до сусідніх країн? Більшість з них – це жінки та діти, змушені зіткнутися з усіма труднощами, які спричиняє розлука з рідною домівкою, країною та родиною.
• Чому на фото- та відеозйомках ми бачимо, як чоловіки та жінки працюють в укриттях, надаючи медичну допомогу тим, хто цього потребує, в той час, як на їхні міста падають бомби?
• Чому українські немовлята народжуються на станціях київського метро, у лікарняних підвалах та бомбосховищах, а не у захищеному безпечному середовищі?
• Чому люди гинуть у спробі якось допомогти іншим і постають перед складним вибором: їхати чи залишатися?
• Чому окрім жінок, які служать в українській армії, є ті, що вчаться робити коктейлі Молотова або взяли до рук зброю та приєдналися до опору?

Якщо це не війна, то чому потреба у збереженні словника новомови настільки гостра, що призводить до блокування небагатьох незалежних голосів, що залишилися в Росії? Влада переслідує своїх громадян, які наважуються сказати «ні війні», у тому числі жінок та дітей. Серед них Олена Осипова, що пережила блокаду Ленінграда – її затримали за плакати проти ядерної зброї.

Якщо це не війна, то чому Кремль не ділиться вичерпною інформацією зі стурбованими матерями та батьками, що шукають своїх синів чи родичів, які, за деякими даними, навіть не впевнені, куди саме їх посилають: чи то на навчання, чи то окупувати чужу країну? Міністерство оборони Росії вперше оприлюднило інформацію про втрати лише через тиждень після початку вторгнення. Крім того, воно заблокувало український сайт«Шукай своїх», який міг би допомогти росіянам знайти своїх родичів. Чому джерелом інформації для охоплених панікою родичів російських військових став Комітет солдатських матерів Росії – НКО, яка захищає права військовослужбовців?

У 2014 році організацію «Солдатські матері Санкт-Петербурга» було внесено до реєстру іноземних агентів після того, як вона оприлюднила інформацію про загибель у військовій операції на території України дев’яти російських військовослужбовців.

Тим часом Міністерство освіти Росії випустило 30-хвилинний відеоролик, у якому двоє ведучих «просвіщають» 12-річну дівчинку, розповідаючи їй кремлівську версію новітньої історії. Сам Путін також дав деякі роз’яснення щодо безпольотної зони в оточені жінок-пілотів та стюардес, що уважно його слухали. Чи це покликане було пом’якшити не жіноче обличчя війни?

Кремлівська дезінформаційна машина вже давно очорнює та об’єктивує жінок, намагається налякати свою аудиторію «тоталітарним фемінізмом» і навіть висміює рух MeToo, фактично дорівнюючи розширення прав жінок до краху західного світу та нападок на традиційні цінності.

Коли війна закінчиться і свідчення жінок з обох боків, з Росії та України, будуть записані, чия версія буде опублікована та прийнята на віру: версія доньки, що ховається від обстрілів у Харкові, або її матері, що відмовляється їй вірити?

І якщо це не війна, то чому тоді їм доводиться вести цю розмову?