Кремлівська конференція з безпеки в Мінську не сприяла миру
Чому варто звернути увагу на Мінську конференцію?
Чому важливо аналізувати захід, який майже нічого не зробив для досягнення справедливого й тривалого миру в Україні? Тому що він дає свіжий погляд на те, як справжні організатори — московські інсайдери — інтерпретують «мир», які мають цілі, як приховують свої наміри й намагаються маніпулювати світовою аудиторією.
Самопроголошений прорив
Державні ЗМІ Білорусі та Росії зображували другу Мінську міжнародну конференцію з євразійської безпеки як ключ до побудови світу без воєн, голоду й соціальних потрясінь. Вони влаштували змагання метафор, аби перебільшити значення заходу. В одному з телерепортажів на федеральному телебаченні цей захід навіть порівнювався з Мюнхенською конференцією з безпеки — одним із провідних світових форумів із міжнародної політики безпеки.
Інший репортаж провів паралелі між конференцією в Мінську й Тегеранською конференцією 1943 року, де лідери Великої Британії, США та СРСР обговорювали військове співробітництво під час Другої світової війни й післявоєнне майбутнє Центральної та Східної Європи. Білорусь зображалася як «авангард» історичної трансформації світу — від «несправедливого однополярного» порядку до «щасливого багатополярного».
Захід у безладі, крах «однополярного світу», неминучий занепад
Президент Білорусі Олександр Лукашенко виступив на конференції, а білоруські державні ЗМІ транслювали тези головного спікера — міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова. Політика Заходу зображалася причиною практично всіх глобальних проблем: війн, голоду й державних переворотів.
Лавров у своїй тривалій промові підсилював вербальні атаки жорсткими формулюваннями, заявляючи: «США, НАТО та їхні європейські васали прагнуть поширити конфлікти на весь євразійський регіон, або ж Америка просто отримує вигоду від війни в Україні». Він повторював російські «пропозиції» щодо європейської безпеки, зроблені на адресу НАТО в грудні 2021 року, просуваючи наратив про те, що Росія заслуговує на довгострокові гарантії безпеки, які нібито мають стати відправною точкою майбутніх мирних переговорів.
Постає питання: а де гарантії безпеки для України? Детальний аналіз «пропозицій» Москви можна знайти тут і в інших оглядах.
Лукашенко заявив, що так звана однополярна світова система, начебто створена Заходом, добігає кінця. «Кольорові революції організовуються за кошти Заходу. У тих країнах, які наважуються вибрати власний шлях, до влади приходять лояльні лідери та явні маріонетки». Він продовжив: «Втручання країн ЄС у внутрішні справи інших держав» відволікає увагу їхнього населення від внутрішніх проблем. У своїй промові Лукашенко назвав ситуацію в Німеччині, Франції та Польщі «пожежонебезпечною», а також передбачив можливість громадянської війни в США.
Ці заяви відповідають старому дезінформаційному наративу про «неминучий занепад» країн Заходу, відомому ще із часів Холодної війни. У репортажі федерального телебачення стверджувалося, що всі військові конфлікти у світі є результатом світового лідерства «англосаксів», а їхнє начебто домінування, перефразоване як «однополярний світ», завершується «українським конфліктом». Пропагандистська програма на білоруському державному телебаченні підсумувала: «Заходу залишається лише плакати, адже їхні помилки ненавмисно створили прекрасну багатополярну систему».
Білоруські державні ЗМІ просували неправдиву думку, що більшість країн підтримують режим Лукашенка й Росію в питаннях війни в Україні та глобальної безпеки. На одному з державних телевізійних каналів стверджувалося: «Білорусь виступає за спільний простір довіри й співробітництва між Заходом, який у меншості, і світовою більшістю». Ця так звана «світова більшість» поділяє не лише спільні погляди на економіку та безпеку, але й «антинацистську ідеологію», спрямовану проти спроб Заходу реабілітувати нацизм у контексті війни проти Росії.
Турбота про «світову більшість» або «глобальний Південь» — серйозно?
Білоруські державні медіа неодноразово згадували про участь у конференції представників понад 40 країн, заявляючи, що це символізує підтримку з боку «світової більшості». На практиці більшість учасників прибули як приватні особи представляли неурядові організації. З офіційних делегацій були присутні представники лише кількох країн, зокрема Угорщини, Росії, Сербії та Сирії.
У своїй промові Сергій Лавров говорив про Велике європейське партнерство й закликав до співпраці з організаціями-однодумцями та країнами Азії, Перської затоки, АСЕАН, ШОС, СНД і групи CICA. Також він багато говорив про Близький Схід, шкодуючи, що Росія не має там вирішального голосу.
Якщо Москва (і Лукашенко) дійсно турбується про «світову більшість», то накладення вето на резолюцію Ради Безпеки ООН щодо Судану 18 листопада залишається загадкою. Це свідчить про лицемірство, адже Росія, будучи членом РБ ООН, наклала вето на резолюцію, яка закликала до припинення вогню та поліпшення умов для мільйонів постраждалих мирних жителів.
Поведінка Росії на нещодавній 79-й Генеральній Асамблеї ООН також є красномовною, особливо її спроби завадити прийняттю «Пакту майбутнього», який урешті було ухвалено. Цей пакт містить 56 зобов’язань, спрямованих на підтримання багатосторонніх відносин, Статуту ООН, реформи Ради Безпеки ООН, вирішення фінансових проблем так званого «глобального Півдня». Ці зобов’язання також стосуються змін клімату й роззброєння.
Російський обструкціонізм у ГА ООН був огорнутий пеленою «принципу невтручання у внутрішні справи держав», але це викликало широку й жорстку критику. Демократична Республіка Конго внесла пропозицію щодо відхилення позиції Росії, і її було ухвалено більшістю голосів — 143 державами зі 193 членів ООН. Росію підтримали лише Білорусь, Північна Корея, Іран, Нікарагуа й Сирія.
Цікаво, що російські та білоруські пропагандисти раніше критикували та применшували значення Глобального саміту миру, який відбувся у Швейцарії 15–16 червня 2024 року, на відміну від конференції в Мінську. У ньому взяли участь 110 країн та організацій. У Швейцарії зібралися глави держав та урядів і високопосадові делегати з 92 країн.
Що ж дав захід у Мінську?
Як свідчать репортажі державних медіа, головними двома пропозиціями Мінської конференції для досягнення більш мирного й безпечного співіснування стали: заборона будь-яких економічних санкцій без схвалення Ради Безпеки ООН і виведення ядерного арсеналу США з Європи.
Головним підсумком Мінської конференції стала так звана Євразійська хартія різноманітності й багатополярності у XXI столітті. Примітно, що російське інформагентство ТАСС повідомило, посилаючись на Лаврова, що Євразійська хартія ініційована Росією та буде доопрацьована до наступної Мінської конференції з безпеки.
Прихована війна проти України
Примітно, що на конференції Лукашенко й державні пропагандисти намагалися применшити значущість війни Росії проти України для регіональної безпеки, представляючи її як один із багатьох поточних збройних конфліктів у світі. Наприклад, в одному з телевізійних репортажів стверджувалося: «Десятки воєнних конфліктів відбуваються в різних куточках планети, і вони загрожують глобальною дестабілізацією». Цей же репортаж приписував конференції в Мінську здатність запобігти цьому катастрофічному сценарію. Отже, підкреслювалось глобальне значення Мінського заходу.
У державних ЗМІ Лукашенко зображувався не лише як ініціатор Мінської конференції, але й як видатний миротворець. Один телеведучий заявив, що Лукашенко «відомий у всьому світі як людина, яка за будь-яких обставин виступає за мирне вирішення конфліктів». В іншому репортажі прозвучало: «Якби всі політики мислили так само, світ був би зовсім іншим». У цьому ж репортажі була процитована фраза радянського міністра закордонних справ Андрія Громико: «Краще десять років переговорів, ніж один день війни», але її помилково приписали Лукашенкові.
Голос, що транслює бажання Росії
«Миротворча» роль Лукашенка різко контрастувала із зображенням на конференції президента України Володимира Зеленського.
У своїй промові Лукашенко звинуватив Зеленського в тому, що він нібито блокує шлях до миру в Україні через свої особисті амбіції. Замість того щоб зайняти нейтральну позицію, Лукашенко звинуватив у цій війні Україну й країни Заходу. Він назвав США головним вигодонабувачем військового конфлікту й повторював старі дезінформаційні наративи, ставлячи риторичні запитання: «Чому в Україні створили анти-Росію? Чому людей переслідували за бажання розмовляти російською мовою?»
Отже, запропоновані на Мінській конференції рішення здебільшого зводилися до вимог зняти санкції з Росії, уведені через її вторгнення в Україну. Також увага акцентувалася на звинуваченні країн Заходу в глобальних проблемах, виправданні жорстокого вторгнення Росії в Україну (за «незначної підтримки» Лукашенка) і дискредитації Зеленського.
Ці дії підкреслюють роль цієї конференції як інструмента Москви й механізму для поширення прокремлівських наративів замість реального пошуку шляхів до миру й безпеки.
